Напружено гуде столиця,
іде війна, тріщить мороз.
Я записалася до Миця,
бо вже дістав мене артроз!
Постійний гострий біль. Судоми.
КульгАва, згорблена, страшна.
Сім років не виходжу з дому.
Світ Божий бачу лиш з вікна.
Практично я вже неходяча.
Дві палиці завждИ в руках.
В квартирі дибаю, мов кляча,
із болем й хрускотом в кістках.
Долаю ледь дверні пороги -
не можуть мої ноги йти.
Не здатна я без допомоги
вже ні піднятись, ні лягти.
Здали мої залізні нерви
і впав до мінімуму дух,
бо все болить вже без перерви:
і кожен крок, і кожен рух.
Колись нормальна молодиця,
я стала схожа на Ягу...
Сам Бог послав, напевно, Миця,
щоб з мене "вигнав" цю каргу.
Я вірю Ярославу Мицю -
він знає зцілення секрет.
Все запрацює, як годиться:
хрящі, суглоби і скелет!
І, наче в казці, все здійсниться
І диво станеться в момент -
ходою гордою до Миця
ввійду без палиць в кабінет.
Ввійду без болю у сідницях,
в паху, у стегнах, у хребті.
Й подякую сердечно Мицю
за справжнє диво у житті.
На жаль, це диво - СОН. Не більше.
Собі ж докори шлю тепер,
що не спасла себе раніше,
що шанс одужати - помер...
Помер, на жаль, і годувальник -
три місяці його нема.
Мені потрібен піклувальник,
бо я не виживу сама.
Через хвороби і за віком
здоров'я згасло на всі 100.
Фізично я - уже каліка.
Як особистість, вже - ніхто.
Все після смерті чоловіка
пішло у мене шкеребЕрть.
Життя залежної каліки -
це не життя, це - напівсмерть!
Хоч маю дуже хворі ніжки,
пройду я гідно весь свій шлях!
Й допоки ще працюють мІзки,
у перших буду я рядах!
Смерть не страшнА! Страшні недУги,
людська байдужість, серця щем...
В житті моЄму - чорна смуга.
Та хочеться пожити ще!
Я не здаюсь! Я набираю
в своїм житті новИй витОк -
від ЛКК якраз чекаю
в щасливе майбуття "квиток".
Л.І. Слинчук 08.01.2024.
м.Київ
